UA 
EN Перший кіносеанс на теренах України відбувся в м. Київ менш ніж за рік після першого кінопоказу, здійсненого братами Люм’єр, – 13 грудня 1896 р. Пройшов він у приміщенні театру Бергоньє (нині – Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). Під час сеансу глядачам показали відомі люм’єрівські стрічки «Прибуття потягу», «Балерина, яка танцює» та «Политий поливальник».
Для єврейських містечок кіно стало справжнім вікном у світ. Завдяки зусиллям тисяч енергійних людей кінопокази дуже скоро перемістилися з погано пристосованих приміщень до ілюзіонів, й до 1911 р. ними могли похвалитися усі містечка з населенням 5–7 тис. осіб.
Одним із перших кінопрокатників в України став Сергій Френкель. Він здобув вищу технічну освіту в Бельгії, організував у Києві Акціонерне кінематографічне товариство, брав участь у створенні кіностудії «Люцифер», а також контори «Екран», яка закуповувала для прокату фільми з єврейського життя. У Катеринославі (нині – Дніпро) кінотеатрами «Колізей» (на 1000 місць) і «Бліц» володів Ісай Спектор.
У 1912 р. харківський кінопрокатник Дмитро Харитонов випустив у світ перший фільм на тему єврейського життя «За океаном» (за п’єсою Я. Гордіна), знятий на місцевій кіностудії. Екранізувалися і твори інших популярних єврейських авторів – Ш. Аша, С. Юшкевича, Б. Томашевського. Особливим успіхом користувалися стрічки, «озвучені» мовою їдиш акторами, які ховалися за екраном.
Регулярний випуск фільмів на теми єврейської історії вдалося налагодити в Одесі. У 1912 р. їхнім виробництвом займалися відразу дві кіностудії. Засновник однієї з них, Мирон Гроссман, пройшов стажування у Франції, а з 1907 р. знімав одеську хроніку для місцевих кінотеатрів. Організувавши кіностудію «Мирограф», він переніс зйомки до себе на дачу, збудувавши там скляний павільйон. За цією адресою – Французький бульвар, 16 – донині знаходиться Одеська кіностудія. Як головний оператор, Гроссман брав участь у кіноекспедиції, організованій товариством «Мізрах» для зйомок стрічки «Життя євреїв у Палестині». З метою обійти цензуру цей масштабний документальний фільм (за тривалістю він удвічі перевищував звичайну комерційну мелодраму) був названий видовим. Біблійні пейзажі та могили праотців поєднувалися в ньому із сюжетами, що показували життя молодих єврейських поселенців.
Сумнозвісна «справа Бейліса» також знайшла своє відображення у тогочасному кінематографі. За матеріалами приватного розслідування був знятий фільм-хроніка для київського кінотеатру «Експрес» Ю. Шанцера. У 1912 р. його показували на закритих переглядах і за кордоном. Ще одна подібна стрічка – виробництва братів Пате – вийшла на екрани в 1913 р., вже після завершення процесу, і незабаром була заборонена. Режисер Театру Соловцова Йосип Сойфер створив ігровий фільм «Таємниці Києва, або Процес Бейліса».
Події Першої світової війни, зокрема звинувачення євреїв у шпигунстві та зраді, їхнє масове виселення з фронтової смуги, були відображені у стрічці студії «Мізрах», «Війна та євреї» (друга назва – «Героїчний подвиг розвідника Хаїма Шейдельмана»). Сценарій до неї написав Ісаак Тенеромо – відомий публіцист, письменник і кінодраматург.
Після приходу до влади більшовиків, влітку 1918 р. була введена цензура, а до осені 1919 р. майже дві третини приватних кінематографічних закладів зазнали націоналізації. Не маючи можливості відстояти свої права, більшість власників кінофірм, прокатних контор і кінотеатрів мусили емігрувати. Зокрема, Й. Сойфер зняв кілька фільмів на замовлення Народного комісаріату освіти України. На початку 1920-х рр. він виїхав у відрядження за кордон і не повернувся. Невдовзі з’явилися нові радянські фільми про євреїв.
Показовою є стрічка «Єврейське щастя», що побачила світ у 1925 р. Режисер фільму – Олексій Грановський, художник-постановник – Натан Альтман. В основу сценарію фільму було покладено цикл новел Шолом-Алейхема «Менахем-Мендл», автором титрів став Ісаак Бабель. Процесу фільмування передували бурхливі суперечки щодо місця зйомок. Принагідно Натан Альтман запропонував своє рідне місто – Вінницю, а саме автентичний район «Єрусалимка». На ту пору саме «Єрусалимка» була одним з небагатьох районів, де зберігся первісний вигляд містечка часів Шолом-Алейхема. Стрічка висвітлювала життя типового єврейського поселення за межею осілості. Головний герой – зворушливий чоловік, який намагається вибратися із бідності усіма можливими способами, зазнає невдач однак, попри все, щиро вірить в успіх. Ролі виконали провідні актори Єврейського камерного театру (ГОСЕТ). Головна роль (Менахем-Мендл) належала Соломону Міхоелсу. Другорядні ролі виконали: Тамара Адельгейм, Моисей Гольдблат, Олександр Епштейн, Любов Ром.
Серед єврейських акторів того часу, варто згадати Александра Ґранаха (1890–1945). Він народився у с. Вербівці на Івано-Франківщині, а став відомий як актор Голівуда. У Львові разом з братом уперше відвідав єврейський театр, після чого вирішив стати актором. У віці 16 років переїхав до Берліну. У 1920 р. дебютував як актор німого кіно у фільмі «Кохання прийшло від циган…». Особливий успіх йому принесли ролі у фільмах «Носферату. Симфонія жаху» та «Лукреція Борджіа». Після приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів переїхав до СРСР, де зіграв дві провідні ролі в кіно – циганського вожака Данила в «Останньому таборі» та лідера Болгарської комуністичної партії Георгія Дімітрова («Борці»). У 1936 р. за звинуваченням у шпигунстві був заарештований у Києві. Від ГУЛАГу врятований завдяки втручанню письменника Ліона Фейхтванґера. Навесні 1938 р. емігрував до США. Тут, вивчивши англійську мову, почав працювати в Голлівуді. Завдяки ролі агента КДБ Копальського у відомому фільмі «Ніночка» (1939) став кінозіркою світового масштабу.
Надалі впродовж понад 40 років єврейська тема практично не була представлена у радянському кіно, картини не знімалися, а про ті, що було створено, згадувати не бажали. Відтак, єврейське кіно з усіма його тематичними та художніми особливостями розділило трагічну долю культури їдиш.
Єврейська тема, зокрема події Голокосту, знайшли своє відображення в сучасному українському кінематографі, зокрема в документалістиці. Передусім варто згадати документальну стрічку режисера Сергія Буковського «Назви своє ім’я» (2006). В основу фільму лягли відео-інтерв’ю, зібрані Фондом Шоа – американською фундацією візуальної історії, заснованою режисером Стівеном Спілбергом. Стрічка висвітлює історії людей, що пережили події 1941–1942 рр. Фільм є одним з перших українських повнометражних документальних стрічок про події Голокосту в Україні.
Події Катастрофи також відображають такі документальні стрічки: «Жінки з вулиці Бабин Яр» Володимира Георгієнка, «Бабин Яр – у пошуках пам’яті» Рафаіла Нахмановича.
За матеріалами:
Сторінки єврейського мистецтва України: навчальний посібник для учнів ліцеїв. Упор. Наталія Риндюк, Наталія Бакуліна та Анна Уманська. Київ: ДУХ I ЛIТЕРА, 2018. 256 с.